| Логлайн: «Мертва квітка» — це документальна історія спостереження
довжиною в 6 років про те, як війна вбиває не тільки людей, а й культуру, руйнує не
лише будівлі, а й долі, традиції, ідентичність. Українські болгари з села Криничне
традиційно виготовляли для зимової обрядовості квітку з воску як символ
народження нового року, нової родини. Але війна все змінює - більше немає свят,
масових зборів, не чути веселощів, не вʼється хоро. Квітка переплавляється на окопні
свічки, а обряд — у пам’ять. Як змінюється життя та цінності українських болгар, про
що вони говорять, переживають і моляться? Як нам зберегти нематеріальну
культурну спадщину, яка помирає тихо і непомітно?
Фільм порушує питання збереження нематеріальної культурної спадщини підчас
війни. Традиційна культура передається наступним поколінням через повторюваність
перформансу. Коли немає кому і як передати народні звичаї, культура вмирає. Таким чином
війна вбиває традиції і культуру національних спільнот, вбиваючи носіїв культури і
унеможливлюючи її повторюваність, передачу. Ці руйнації неможливо порахувати, їх не
видно, тому і зникають непомітно.
Квітка з воску, що є традиційною у болгар України, яка грала важливу роль в
зимовому циклі і обряді залицяння, завжди була початком і символом створення нової
родини, стає символом війни, коли все стає мертвим.
Війна спустошує села, де завжди зберігалась традиційна культура, особливо
етнічних спільнот. Війна спустошує душу, яка ладна відтворювати звичаї і створювати
народні гуляння і веселощі. Війна нищить ідентичність доводячи людину до єдиної
біологічної функції і задачі - вижити. Вся культура і обрядовість відходить на задній план.
На перетині кордону 2019- 2020 році, коли ще не було загрози пандемії і
повномасштабного вторгнення на півдні України, в мультикультурному мальовничому краї
Бессарабії, в селі Криничне, що історично населене етнічними болгарами, звершуються
традиційні обряди зимового циклу народних свят - сурвакі, коляда, колядне хоро і
створення квітки з воску, що грає важливу роль у обрядовості. У фільмі показаний кожен
крок і всі поетапні деталі обрядів - починаючи із створення воскової квітки, сурвакарніц
(молоді прикрашені гілки дерев), аж до Різдва, коляди та фінального різдвяного хоро, на
якому дівчата дарують обранцю свою власноруч зроблену квітку, чіпляючи її на шапку
обраного чоловіка, що символізує дарування прихильності, дівочості і цноти.
Через майже 6 років ті самі дівчата збираються, але вже для іншої мети, з іншими
розмовами і фокусом. Все це відбувається в домі авторки, завдяки її об’єднанню всіх героїв
та організації процесів. Через її призму розказана історія, вона стає обличчям діаспори та
лицем війни в Болгарії.
Екзотика та буйство болгарських традицій (архівні кадри) входить у конфлікт із
війною, яка унеможливлює і обезсмислює їх звершення. Тим більше це викликає гіркоту у
глядача і бажання зберегти унікальність, викликає ненависть до війни і її руйнівної сили.
Дівчата змінюються. Більше не жартують, говорять про війну, військових і загиблих героїв
з їхнього села, про свою ідентичність. Сперечаються про справедливість і діляться
історіями про взриви і укриття. Сурвакарі (діти) виростають і стають потенційними
воїнами.
Квітку, переплавляють на окопні свічки. Застиглий з часів до повномасштабного
вторгнення холодний віск традиційної квітки, що є культурною сімейною спадщиною і
спадщиною болгар, змінює функцію і місію, переплавляється і грітиме та світитиме
солдатам в окопах.
Сюжетна лінія розділена на дві частини – ДО та Після війни. Конфлікт культури і
війни також показаний через саунддизайн, музику і кольорокорекцію. Настрій фільму
створює жіночий голос, лейтмотив всього фільму, який наспівує балканські мелізми ніби
оплакуючи смерть ще одного пласту культури. В першій половині фільму ДО війни такий
спів, ніби голосіння, пророчить біду, яка ще за вікнами, далеко, яку герої ще не
усвідомлюють, так само як не усвідомлюють свого щастя бути разом і насолоджуватись
життям. Всі звуки природи, вой шакалів, собак ніби попереджують про те, що насувається.
Другу половину фільму, після початку повномасштабної війни, майже 6 років згодом, - цей
жіночий оплакуючий голос з’являється в ключових сценах. Контраст відчутний і через
кольорокорекцію - обряди мають багато яскравих кольорів у костюмах, у предметах і навіть
в природі. Багато гумору і святкового настрою жителів села. А воєнні кадри - сірі, пусті,
сумні, безнадійні.
Фільм зроблений методом споглядання за процесами, без коментарів та інтервʼю, де
глядач спостерігаючи за часом, етапами і обрядами, сам проживає разом із героями іїню
історію, переживає біль втрати та шукає відповіді на поставлені фільмом питання.
Це художнє висловлювання досліджує глибокі теми втрати, національної травми,
памʼяті й пошуку себе на зламі особистої та колективної історії.
Всі герої стрічки — представники болгарської національної меншини в Україні.
Через їхню історію фільм розкриває культурний контекст, традиції, мову й внутрішні
трансформації, які переживають національні спільноти в умовах війни.
Фільм показує, наскільки важливим є збереження культури національних меншин в
умовах загроз, як етнічні спільноти можуть стати голосом правди для країн з яких походять,
здійснюючи контрпропаганду. Архівні матеріали, які були відзняті завдяки Центру
розвитку Бессарабії, демонструють любов болгарської спільноти до власної традиції, її
відкритість, гармонійне співіснування в українському суспільстві та можливість вільно
говорити рідною мовою. Це напряму спростовує наративи російської пропаганди, що
Україна нібито утискає національні меншини. Навпаки — саме війна, розвʼязана Росією, є
реальною загрозою для культурного виживання цих спільнот.
Фільм «Мертва квітка» стає свідченням того, що культура нацменшин — зокрема
болгар — гине не через політику України, як то трубить російська пропаганда, а через
російську агресію. Стрічка відновлює і доповнює культурну карту України, показуючи її
різноманітність і багатство.
Оскільки існує реальна загроза фізичного зникнення цілих сіл і етнічного складу
через війну, фільм також виконує архівну функцію — зберігає те, що, можливо, залишиться
тільки на плівці. |