| «Пульс України» — фільм про жахіття війни. Фільм показує, як війна змінює долі та життя людей, їхню віру та їх самих – представників різних соціальних кіл, різних професій, віку та етнічного походження, зокрема етнічної спільноти болгар, але в усякому разі об’єднаних однією трагедією та справою.
Фільм показує зміну способу життя та мислення людей до та після початку війни, в умовах гострої інформаційної боротьби за правду, особливо в болгарському суспільстві в Болгарії та серед болгар Україні.
Розповідь ведеться з боку авторки, етнічної болгарки Тетяни Станєвої, яка впускає камеру у своє особисте життя, через яке глядачі спостерігають за війною. Вона, як героїня фільму, збирає всі інтерв’ю та розмови про війну з мирними жителями та військовими в одну кіноповість, яка починається із зображення звичайного дня мирного населення у столиці та інших містах України. В умовах сирен, бомбардувань, похоронів, стресу, життя в бомбосховищах і самотності.
Героїня пише листа з війни, в якому розповідає про свої почуття та думки. Вона зустрічає в Києві пораненого бійця без ніг - Артема Мороза, який займається танцями та дайвингом з протезами; зі своїм другом Олександром Бароном в Одесі – українським болгарином, редактором «Бессарабського фронту» та етнофотографом; з директором Болгарського центру в Одесі Дмитром Терзі. Вона пече хліб солдатам; їде до Болграда на похорон друга Едуарда Пільтека – героя, воїна, українського болгарина, який загинув на Донеччині; відвідує дітей у бомбосховищі Болградської гімназії. Звідти вона продовжує свій шлях на фронт, до бійців, які живуть в окопах, на морозі, без світла, під постійним обстрілом і ризиком загинути, без улюбленої їжі та далеко від рідних місць і близьких людей.
Авторка закінчує свою подорож домом. Там, де живе вона і родина, де жили її предки і де мають жити нащадки. Дім від загального поняття країни протягом фільму конкретизується у видимий обєкт певне місце, в кокретному посленні.
Унікальним є те, що авторка у своєму листі не просто розповідає про війну, а показує мотивацію і почуття цивільних і військових, показує дім як центральний обєкт. І набільша унікальність у тому, що авторка конкретно звертається до свого адресата – звичайного болгарина, усього болгарського народу, прямо відповідаючи на тези роспропаганди і на ті складні питання, які найбільше хвилюють болгарське суспільство, а саме: Як це жити у війні? Де Бог у цій ситуації? Як боротися зі страхом? Як вижити і зберегти віру? Як протидіяти пропаганді та боротися за правду? Як виконати свою місію? А головне – як почуваються люди, а особливо солдати, серед яких чимало болгар? У чому їх мотивація боротися?
У кожного героя своя внутрішня боротьба між бажанням жити добре, багато і стабільно та обов’язком захистити свою країну і свій дім; між бажанням продовжувати будувати свою кар'єру і необхідністю змінити своє покликання; між мрією про перемогу і страхом перед сильним і кровожерливим ворогом. Фактично вони постали перед конфліктом вибору – залишатися вірними батьківщині та обов’язку чи родині та професії. Водночас ми спостерігаємо й конфлікт між героями та обставинами – їхнє бажання швидкої помсти та справедливості, на противагу навіть надії на це в короткостроковій перспективі, наростаючу прірву між військовими та цивільними. Зовнішнє протистояння мотивованих українських захисників проти підлого, злого та жорстокого ворога вимальовує головну мотивацію кожного продовжувати боротись.
Все це створює головний конфлікт правди і тих, хто відмовляється її бачити і сприймати. Ще більш шокуючим є той факт, що ніхто не знає, чим насправді закінчиться війна і чи справдяться надії та мрії всіх героїв чи виявляться порожніми ілюзіями.
„Лист“ закінчується головним питанням мотивації спротиву усіх героїв, і цивільних і військових, - боронити свій дім, зовсім конкретний дім на Півдні України, в далекій від столиці Бесарабії, який для авторки листа є сенсом життя. |